Історія розвитку паліативного руху в Україні та світі

У 80-і роки XX століття в світовій медицині з’явився новий термін: паліативна медицина, паліативний догляд, паліативна допомога, паліативне лікування.

У перекладі з латини слово «pallium» означає «покриття», «покрив». Тобто, мова йде про всебічну допомогу хворим, які страждають на прогресуючі захворювання на пізніх стадіях розвитку. Основне завдання паліативної допомоги: настільки можливо полегшити страждання пацієнтів, вирішити їх психологічні, соціальні і духовні проблеми.

Протягом восьмидесятих років цей напрямок став окремим розділом клінічної медицини. Приблизно в той же час у багатьох країнах світу почали створюватися неурядові організації, метою яких стало сприяння в організації паліативного лікування, з’явилися медично-соціальні установи зі стандартам набором відповідних послуг.

Історія закладів паліативної допомоги та хоспісів дуже давня. «Хоспіс» у перекладі з англійської – будинок для мандрівників. Колись при монастирях будувалися такі будинки для хворих пілігримів, які подорожували до Святої землі.

Людство завжди так чи інакше піклувалося про вмираючих, нужденних, бідних. Кожне суспільство та релігія проявляли своє милосердя по-різному, але його суть незмінна: дати притулок, нагодувати, обігріти, заспокоїти, підтримати.

Ще в Київській Русі благодійність та милосердя вважалося обов’язковим для більшості членів суспільства – князі нерідко давали обіди бідним людям, при їх дворах жили «божі» люди. При кожному монастирі ( а їх на наших теренах було чимало) обов’язково існували богадільні, де знаходили притулок хворі та знедолені. Монахи опікувалися цими людьми, лікували їх тіло і душу.

Деякі притулки чи богадільні дуже давні. Так, наприклад, в польському Любліні будинок притулку був відкритий ще в 1342 році, у Варшаві будинок Святого Духу і Діви Марії – у 1388 році. Та лише у наш час ідеї милосердя і гуманізму мають шанс отримати систему стандартів, гарантованих кожному членові суспільства. Активно розвивається галузь, основним завданням якої є покращення якості життя та полегшення страждань невиліковно хворих.

У 1967 році в передмісті Лондона в притулку Святого Христофора Сесілія Сандерс організувала перший хоспіс сучасного зразка.

У 1969 році Елізабет Кюблер-Рос видала першу книгу з танатології, упорядкувавши понад 500 інтерв’ю із умираючими пацієнтами. Книга стала шоком для суспільства. У парламентах багатьох країн порушується питання про законодавче врегулювання права участі самого хворого у вирішенні питань щодо умов його смерті.

У 1981 році Всесвітня Організація Охорони Здоров’я прийняла так звану Ліссабонську декларацію – перелік прав пацієнта, серед яких окремо виділено право на смерть з гідністю.

У 1986 році ВВОЗ прийнято «сходинки знеболення».

У 1988 році для поширення ідеології паліативної допомоги була створена Європейська Асоціація паліативної догляду (ЕАРС) . Нині ця організація об’єднує волонтерів, добровольців, усіх людей доброї волі, зусилля яких спрямовані на розробку підходів до паліативного лікування, соціальної роботи, культурних і антропологічних питань приречених хворих. Нині в організації понад 6000 постійних членів, що представляють багато країн та всі напрямки медицини, що стосуються догляду за пацієнтами з прогресуючими і термінальними формами раку та іншими захворюваннями.

ЕАРС вносить значний внесок у суспільний розвиток, фокусуючи увагу на інформаційному обміні, на організації освітніх ініціатив та конференцій, об’єднуючи роботу професіоналів у цій галузі. Кожні два роки Асоціація збирає фахівців

На Європейському рівні перший конгрес з паліативного обслуговування проводився в Міланському університеті (Італія) 23-25 квітня 1988р.; Він став відправним моментом в історії створення ЕАРС. Завдяки ініціативі професора Вітторіо Вентафріда (Vittorio Ventafridda) і була заснована ЕАРС, до складу якої увійшли 42 члени. Ця подія сталася 12 грудня 1988 року.

У 1990 році ВВОЗ публікує доповідь експертів «Знеболення при раку і паліативний рух» – таким чином паліативна допомога як самостійний напрямок діяльності отримує офіційне міжнародне визнання. В багатьох країнах починають створюватися перші національні об’єднання і асоціації хоспісної та паліативної допомоги: NHPCO та IAHPC (обидві США), EAPC (Італія), Help The Hospises (Великобританія)

У 2002 році уже у восьми країнах розроблені та створені національні стандарти з надання хоспісної допомоги.

У 2003 році Комітет Міністрав Ради Європи розробив рекомендації державам – учасницям організації паліативної допомоги.

Серед країн СНД першою почала розвивати напрям паліативної допомоги Росія. В 1990 році Віктор Зорза заснував Російсько-британську асоціацію хоспісів і видав книгу «Шлях до смерті. Жити до кінця». В тому ж році під Ленінградом відкрито Лахтінський хоспіс.

В Україні перші хоспіси – у Львові (головний лікар Євген Йосипович Москвяк ), Івано-Франківську (Головний лікар – Андріїшин Людмила-Оксана Іванівна, Коростені Житомирської (головний лікар –Людмила Михайлівна Буслаєва) області було відкрито за сприяння міжнародних організацій.

Зокрема, у Львові створення Хоспісу було закладено у програму «Українського милосердя і здоров’я» ще у 1989 році. Ним зацікавилась допомогова служба Мальтійського ордену, яка подарувала Львову частину лікарняного обладнання. Міська адміністрація виділила будинок колишньої дитячої лікарні, який капітально відремонтували. Були розроблені методичні основи діяльності нового медичного закладу, затверджено штатний розклад і фінансування. У березні 1997 року Хоспіс у Львові був відкритий. Нині в цьому місті діє також Шпиталь імені Митрополита Шептицького, очолюваний іншою подвижницею – Дзвениславою Романівною Чайківською.

Зараз в Україні є близько 20 хоспісів та центрів паліативної допомоги, що діють на різних засадах: державні, благочинні, комунальні. Звичайно, не всі вони відповідають міжнародним стандартам паліативного догляду. Але те, що вони є — означає тільки одне: полегшення чиїхось страждань, виконання чиєїсь останньої волі і чийсь спокій на останній земній дорозі