ВАСИЛЬ КНЯЗЕВИЧ ПРО ХОСПІСИ, ПАЛІАТИВНУ ДОПОМОГУ І ЛІГУ, ЯКА ПРОРВАЛА ІНФОРМАЦІЙНУ БЛОКАДУ

f_15575371381456860422

Василь Князевич був першим міністром охорони здоров’я, який серед пріоритетів у своїй роботі назвав паліативну допомогу. Можна сказати, що  до того часу  цю тему  чиновники якось сором’язливо замовчували – що говорити про тих, хто помирає, якщо немає змоги допомогти тим, хто ще може  жити. Ніколи не забуду, як дев’ять років тому вперше потрапила до паліативного відділення 10-ї лікарні. Воно було схоже на притулок  для волоцюг – переповнені палати, змучені пацієнти, а від запаху хотілося вдихати через раз і пошвидше  вибігти на вулицю. Але найголовніше -  щоб покласти у відділення родича моєї подруги довелося “домовлятися” з тодішнім керівництвом – місць катастрофічно не вистачало.

Коли  після відставки Василь Михайлович заявив, що буде опікуватися паліативною допомогою і очолить громадський рух, для багатьох, як і для мене, це було незрозумілим рішенням. Тепер я думаю: якби тоді він  не зробив цей крок,  за подіями, які  переживала наша країна, хто б взагалі згадував про те, що є паліативні пацієнти з їх болючими проблемами?

Про роботу Асоціації сприяння паліативній і хоспісній допомозі  і те, що вдалося зробити за 5 років ми і розмовляємо з головою правління Василем Князевичем.

Василю Михайловичу, і все-таки не втримаюся, щоб не запитати: чому паліативна допомога, а не якийсь інший, простіший і популярніший напрямок?

Ще коли я був міністром, на одній з колегій я заявив, що паліативна і хоспісна допомога стане одним із пріоритетних напрямків у діяльності міністерства. Тоді більшість з тих, хто сидів у залі навіть не розуміли про що мова.  І тут нічого дивного, це і для Європи відносно нова тема – перші хоспіси там почали з’являтися  лише в другій половині двадцятого століття. Але у них суспільство було готове до цього, а ми з своєю спадщиною радянських часів були дуже далекі від того, щоб опікуватися проблемами людини, яка йде з життя. У нас їх знищували мільйонами і це була просто статистика.  Так от після відставки, після того, як стало зрозуміло, що ця тема йде на спад, я поїздив по Україні, проаналізував все і разом з однодумцями ми і створили Всеукраїнську громадську організацію «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги». Я вважаю одним із наших перших великих досягнень те, що у законі з’явився чіткий термін  “паліативна допомога”.

Потім була проблема знеболення…

Це дуже страшна і болюча проблема – міжнародні організації тоді констатували, що близько 80 відсотків українців, які йшли з життя, терпіли неймовірний біль. На заваді  були закони, які обмежували доступ до опіоїдних знеболювальних як спосіб боротьби з наркоманією. Насправді ж,  система боролася не з наркоманами, а з хворими і особливо паліативними пацієнтами. До того ж, склалося так, що будучи мінстром я мав безпосереднє відношення до підписання деяких таких нормативних документів. Тому для мене  це ще підсилювалося і почуттям власного обов’язку – запустити цей механізм у зворотній бік і дати можливість людям жити без болю.  Ми дуже активно лобіювали це питання в уряді, у Верховній Раді, мали підтримку міжнародних експертів, фонду “Відродження”. І врешті  нам багато що вдалося – було змінено порядок призначення знеболювальних, щоб  хвора людина могла отримати за місцем проживання стільки, скільки  їй потрібно аби позбутися болю. До того ж,  було запущено виробництво вітчизняного таблетованого морфіну, тепер його випускають уже три  українські фармпідприємства.

Нещодавно натрапила на інформацію, що Інститут раку збирає кошти на зведення сучасного хоспісу.  Наскільки актуальним є зведення таких закладів?

Актуальним. Коли на початку нашої роботи ми проводили у Львові  якісь заходи, журналісти буквально  звинувачували  нас в тому, що ми хочемо відкрити будинки смерті. Ні, це не будинки смерті, а медичні заклади, де людина достойно може прожити останні дні життя і навіть в супроводі близьких людей. Перші хоспіси у нас з’явилися ще в 90- х роках, ініціювали це активісти за підтримки міжнародних організацій або церков. Зараз  в Україні діє близько 40 закладів, де надається паліативна допомога. Вони  діють на різних засадах: державні, благочинні, комунальні. Але, звичайно, цього недостатньо, бо це десь до 1000 ліжок, а за стандартами ВООЗ потрібно  тисяча на мільйон населення. До того ж, ці заклади вкрай обмежені в  фінансових і матеріальних ресурсах, а  в сьогоднішній складний час  очікувати якихось кардинальних змін з фінансуванням не доводиться. Але ми крок за кроком намагаємося контролювати і  впливати на ситуацію. Збираємо кошти для відділень (приміром, передали 250 тисяч гривень другій міській клінлікарні), у партнерстві з іншими організаціями проводимо навчання   фахівців з паліативної медицини, організували навчання комплексних виїзних бригад.

Що ж до відкриття нових хоспісів, то зараз про це стали все частіше говорити, особливо щодо приватних комфортабельних закладів. Я не знаю на рахунок Національного інституту раку, гадаю, у них все ж таки інша місія: як провідний  науковий онкологічний заклад вони повинні працювати в напрямку пошуку  методів лікування. А ось щодо всіх інших онкологічних лікарень, то  при них обов’язково мають бути сучасні паліативні  відділення чи хоспіси. І саме державної чи комунальної власності, бо скільки людей можуть  у нас оплатити розкіш останніх днів життя? Я не проти приватних закладів, але  їх має бути одиниці. До того ж, мені доводилося бути свідком неприємних ситуацій, коли самотніх дідусів чи бабусь забирали в хоспіси, а їхня спадщина  кудись непомітно витікала. Тобто тут ще може тягнутися цілий шлейф  різноманітних проблем, тому опіку над такими пацієнтами повинна взяти на себе держава.

Але ж ви створюєте і підштовхуєте громадський рух, яка тоді його роль?

Тут є два моменти – громадськість повинна  підштовхувати державу до вирішення цих питань, можна сказати, тиснути на неї. Адже  ще в 2008 році було розроблено Державну Програму розвитку системи паліативної допомоги, але вона досі залишається незатвердженою та непрофінансованою. Я розумію, що зараз війна і цінність людського життя переходить у розряд статистики, але все ж таки це питання не можна випускати з  поля зору і цей контроль має здійснювати громадськість.

По-друге, ми повинні, і ми це успішно робимо,  змінювати у суспільстві погляд на цю  проблему,  виховати особливу філософію ставлення до смерті і до тих, хто опинився на краю життя. Адже так чи інакше, рано чи пізно  ця тема стосується кожної родини -  і від того наскільки ми будемо готові до співчуття, до милосердя, до розуміння витрачати на це наші податки – від цього залежатиме,  на яку допомогу може розраховувати кожен з нас, якщо опиниться в такій ситуації.

Тим більше, що паліативні пацієнти – це не лише онкохворі, дні яких пораховані -  це  люди з психічними розладами, з хворобами нирок, після інсульту чи інфаркту… Хто з нас від цього застрахований?

Ви активно залучаєте до цього процесу церкву, яку роль ви відводите їй?

Можна побачити,  як на наші заходи приходять представники різних конфесій -  православні, мусульмани, іудеї, католики.  З самого початку до творення Ліги активно долучалися і покійний митрополит Володимир, і митрополит Філарет, і Блаженніший Гузар  – я вважаю, що це тема,  яка може об’єднати всі конфесії, це той майданчик, де в усіх є один спільний інтерес – турбота про людину, яка потребує допомоги. Нещодавно я був в Одесі і відвідав там хоспіс при одному з  жіночих монастирів, розрахований на 130 осіб. Я був приємно вражений, наскільки там все організовано -  люди, навіть з вулиці, в  теплі, в чистоті, нагодовані і доглянуті. Роль церкви тут дуже велика – від таких хоспісів до пробудження у суспільства почуття милосердя. Загалом, паліативна допомога – це цілий комплекс соціальних, медичних, психологічних і духовних проблем, які мають бути спрямовані в одне русло, ми намагаємося це робити і  взяли  на себе відповідальність.

Що на даному етапі Ліга вважає найважливішим для себе, що  у найближчих планах?

Ми будемо робити все щоб об’єднати зусилля держави і контроль громадськості. Ми підписали  меморандуми  про співпрацю з багатьма міністерствами,  провідними медичними закладами,Червоним Хрестом, співпрацюємо  з міжнародними організаціями. Робимо все, аби ця проблема не випала з поля зору і не загубилася у вирі сьогоднішніх складних проблем. Ми провели  два Національні конгреси з міжнародною участю, на останньому було понад 700 делегатів –  п’ять років тому про таке можна було тільки помріяти. Дуже важливо, що ми розробили і затвердили на конгресі  стратегію розвитку паліативної допомоги на 10 років і  крок за кроком будемо рухатися вперед.

Матеріали сайту:  ОНКО ПОРТАЛ

http://onco.com.ua/articles/item/vasil_knyazevich_pro_hospisi_paliativnu_dopomogu_i_ligu_yaka_prorvala_informatsiynu_blokadu

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>